5.2. ПРИЧИНИ ІНФЛЯЦІЇ
Питання щодо причин інфляції є найбільш дискусійним у проблемі інфляції. Це
можна пояснити не тільки значною множинністю чинників, що спричинюють тиск на
ціни, а й досить складними і рі-знонапрямленими соціально-економічними і
політичними наслідками інфляції. Для одних економічних структур та соціальних груп
інфляція може виявитися дуже "дохідною справою", а для інших - надто
збитковою. Тому захисники інтересів перших шукатимуть об'єктивні причини
інфляції, щоб виправдати інфляційну політику, а виразники інтересів других
робитимуть наголос на свідомому розкручуванні інфляції у фіскальних цілях.
Об'єктивне з'ясування причин інфляції має важливе значення для правильного
розуміння самої її сутності, а також для розроблення ефективної антиінфляційної
політики, яка повинна бути спрямована насамперед на подолання причин інфляції.
У найбільш загальному вигляді причини інфляції можна вивести з формули відомого
"рівняння І. Фішера" М*V = Q*Р. Середній рівень цін (Р) за цією
формулою матиме вигляд:
мал. 37
тобто зростання цін може бути спровакованим зростанням маси
грошей(М), швидкості обігу грошей(V) і скороченням фізичного обсягу виробництва
(Q). З огляду на те, що швидкість грошей визнається відносно стабільною, основними
причинами зростання цін можуть бути збільшення М, зменшення Q чи обидва чинники
одночасно. Амплітуда коливання Q визначається більш об'єктивними чинниками і
тому є значно меншою, ніж амплітуда коливання М. Звідси ключовим, найбільш
результативним чинником впливу на динаміку рівня цін є зміна маси грошей в
обороті. Оскільки зміна М залежить від динаміки пропозиції грошей, то
вважається, що вирішальним чинником інфляції є нарощування пропозиції грошей.
Ці положення покладені в основу так званої грошової теорії інфляції, якої
дотримуються представники монетаристської школи. Найвідоміший представник
сучасного монетаризму М. Фрідман єдиною причиною інфляції вважає надмірну
пропозицію грошей, завдяки чому збільшуються грошові доходи і платоспроможний
попит. Піднімається ринкова планка зростання цін. Ця залежність сьогодні набула
найширшого визнання.
Мало хто з сучасних дослідників інфляції утримується від того, щоб не навести
графічну залежність між зростанням цін і маси грошей на прикладі великої
кількості країн і протягом тривалого часу (рис. 5.1).
мал. 38
З цього графіка видно, що країни з найвищими темпами зростання М протягом
тривалого часу мали і найвищі темпи інфляції. Звідси робиться висновок, що
перше з цих явищ є причиною другого. З цим висновком у принципі погоджуються як
монетаристи, так і кейнсіанці.
Розходження між ними починаються, коли аналізуються причини зростання
пропозиції грошей. Монетаристи вважають, що збільшення пропозиції грошей
визначається виключно грошово-кредитною політикою держави. Вона може
спрямовувати її на досягнення таких цілей, за яких пропозиція (маса) грошей
залишається незмінною і інфляція буде неможливою. Такими цілями є стабілізація
цін та підтримання у рівновазі кон'юнктури ринку.
Якщо ж монетарна політика націлюється на забезпечення високої зайнятості та
економічного зростання, то неминуче почне зростати пропозиція грошей і маса їх
в обороті, що спричинить підвищення попиту і цін на товарних ринках, тобто
інфляцію. Така монетарна політика набуває інфляційного характеру. Отже, за
монетаристською концепцією, для розгортання в країні інфляційного процесу
органи монетарного управління повинні проводити інфляційну монетарну політику,
перш за все політику грошового стимулювання зайнятості й економічного
зростання. Відмовившись від такої політики, вони зупинять інфляцію.
Монетарна політика може стати інфляційною також у випадку спрямування її на
монетизацію бюджетного дефіциту за рахунок емісії грошей. Як зазначалося в
розділі 4, при монетизації бюджетного дефіциту фіскальними методами чи за
рахунок державних запозичень на грошовому ринку маса грошей в обороті не
змінюється, а отже, обсяг попиту на ринках не зростає. Якщо ж для цих цілей
буде використано емісію - прямо чи посередкова-но (через викуп центральним
банком цінних паперів держави на вторинному ринку), пропозиція грошей зросте,
попит і ціни на товарних ринках збільшаться. Розпочнеться інфляційний процес,
який буде поглиблюватися доти, доки монетарні політики будуть допускати
монетизацію дефіциту за рахунок емісії.
Ніяких інших чинників інфляції, крім проведення органами монетарного управління
інфляційної політики, спровокованої їхнім бажанням підтримати високу
зайнятість, економічне зростання та монетизацію бюджетного дефіциту,
представники моне-таристської теорії не визнають. Тим самим усю
відповідальність за інфляцію в країні вони покладають на ці органи.
Монетаристський механізм впливу грошово-кредитної політики, що провокує зростання
пропозиції грошей, на розвиток інфляції, показано на рир. 5.2.
мал. 39
Якщо при зрівноваженості попиту (По) і пропозиції (Пр) у точці 1, якій
відповідає рівень цін Р1, органи монетарного управління вирішать проводити
більш ліберальну грошово-кредитну політику, щоб за рахунок збільшення
пропозиції грошей забезпечити високу зайнятість чи монетизувати бюджетний
дефіцит, то крива попиту неминуче переміститься з позиції По1 у позицію По2. Це
може викликати короткочасне зростання обсягів виробництва і зайнятості (до Qn),
й установиться нова точка рівноваги між попитом і пропозицією - 2, якій
відповідатиме більший рівень цін - Р2. Зростання зайнятості і заробітної плати
призведе до подорожчання робочої сили, що спричинить скорочення виробництва і
пропозиції. Крива пропозиції Пр1 поступово зміститься вліво, в положення Пр2,
установиться нова точка рівноваги - 3 і новий, ще більш високий, рівень цін -
Р3, (при попередньому фізичному обсязі виробництва). Цей процес буде
продовжуватися доти, доки органи монетарного управління робитимуть нові спроби
за рахунок емісії забезпечити високу зайнятість і економічне зростання. У
країні розпочнеться інфляція, зупинити яку можна лише відмовою від інфляційної
монетарної політики.
Кейнсіанці сьогодні принципово погоджуються з тезою моне-таристів, що інфляція
розвивається лише при тривалому зростанні пропозиції грошей, можливому за
ліберальної грошово-кредитної політики. Вони вже не заперечують, що дія
затратних чинників інфляції, які, на їхню думку, є ключовими, може призвести до
безперервного і швидкого зростання цін лише за умови швидкого і тривалого
зростання пропозиції грошей, їх аналіз розвитку інфляційного процесу теж вписується
в рамки переміщення кривих попиту і пропозиції, показаних на рис. 5.2.
Відмінність їхньої позиції від монетари.стської полягає лише в тому, що
ліберальну грошово-кредитну політику вони вважають передумовою інфляції, а
першопричинами - чинники, пов'язані зі збуренням витрат і пропозиції. Тому, на
їхню думку, неможливо ефективно вирішити проблему стримування інфляції лише
ужор-сточенням монетарної політики, а потрібно "докопуватися" до
першопричин її.
На перший погляд, ці розбіжності в поглядах монетаристів і кейнсіанців щодо
причин інфляції можуть видатися несуттєвими, пов'язаними лише з політичними
аспектами діяльності уряду. Насправді це не так. Ця відмінність має важливі
практичні наслідки. З позиції монетаристів випливає той висновок для практики,
що заходами жорсткої монетарної політики можна стримати інфляцію і створити
сприятливі умови для того, щоб економіка самостійно могла подолати кризу. З
позиції кейнсіанців можна зробити висновок, що монетарна політика не повинна
заважати розв'язанню внутрішніх суперечностей економіки і мусить бути настільки
ліберальною, наскільки це потрібно, щоб забезпечити пропозицію грошей на
необхідному рівні. Тому прибічники кейнсіанських поглядів легко виправдовують
емісію грошей для монетизації бюджетного дефіциту, підтримання високої
зайнятості, зростання виробництва тощо. І уряди нерідко користуються таким
виправданням, проводячи явно інфляційну політику, як це було в Україні в
1991-1993 pp.
