9.6.
РОЗВИТОК КРЕДИТНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ В ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД
Історія розвитку кредитних відносин у незалежній Україні ще досить коротка. Але
складалась вона на базі тих кредитних відносин, які існували в Радянському
Союзі з його адміністративно-командною системою господарювання. Щоправда, у
галузі кредитних відносин перехід від старої до ринкової системи господарювання
здійснювався швидше, ніж в інших сферах життя нашої країни. Це пояснюється тим,
що в основі цих відносин лежить наймобільніший ресурс - гроші. Але, на жаль,
кредитні відносини в Україні після розпаду Радянського Союзу розвивались
недостатньо, що негативно вплинуло на розвиток і стан економіки.
З переходом до ринкових умов господарювання змінювався склад як кредиторів, так
і позичальників. Основними кредиторами стали комерційні банки, у тому числі
колишні державні. А позичальниками дедалі більше ставали приватні та колективні
підприємства, приватні підприємці та окремі громадяни. Звичайно, здійснювалось
кредитування і підприємств державної форми власності. Значні зміни стали
відбуватись у формах і видах кредитів, особливо в методах кредитування. Від
кредитування численних окремих об'єктів, передбачених банківськими інструкціями
в радянський час, комерційні банки перейшли до кредитування суб'єктів,
турбуючись насамперед про свої доходи і повернення кредиту. Замість досить
складного порядку кредитування, який передбачав значні особливості для
підприємств окремих галузей чи підгалузей економіки, кредитування почало
здійснюватись в основному на покриття дефіциту оборотного капіталу підприємств.
Ще у 1991 р. законами України "Про підприємства в Україні" і
"Про цінні папери та фондову біржу" було легалізовано комерційний
кредит, який з 1930 р. у Радянському Союзі був заборонений. У тому ж таки 1991
р. було визнано, що вексельний обіг в Україні має здійснюватись відповідно до
Женевської вексельної конвенції та Єдиного закону про переказні і прості
векселі. У лютому 1993 р. Національний банк України затвердив Порядок
проведення банками операцій з векселями, яким були встановлені особливості
застосування вказаних документів міжнародного загальновизнаного вексельного
права в Україні. Як уже зазначалося, комерційний кредит може надаватись як з
оформленням векселем, так і без такого оформлення. Останнє переважає, бо
спочатку в Україні не повністю було прийнято вексельне законодавство та й
обізнаність працівників банків і їх клієнтів з вексельним правом була
недостатньою. У подальшому поширенню вексельного обігу заважала платіжна криза.
З 1995 p., після випуску облігацій внутрішньої державної позики, значних
обсягів набув державний кредит. Причому через відсутність на той час надійних
позичальників та у зв'язку з вигідними умовами державної позики (високий дохід
на облігації, зарахування сум, укладених у ці облігації, у рахунок обов'язкових
мінімальних резервів комерційних банків, звільнення доходу на облігації від
податку на прибуток тощо) комерційні банки в ці облігації вкладали значні
ресурси. А це означало, що менше коштів вони спрямовували на кредитування
суб'єктів господарювання. Пізніше через погіршення умов державної позики та
невиконання Урядом своїх зобов'язань щодо своєчасного її погашення довіра до
цих облігацій з боку банків дещо впала.
Якщо в перші роки державної незалежності України кредитування населення на
споживчі потреби було майже повністю припинено, то уже приблизно з 1996 р.
споживчий кредит почав поступово відновлюватись і набувати розвитку. В Україні
після затвердження у вересні 1993 р. Указом Президента України Тимчасового
положення про кредитні спілки в Україні почали створюватися кредитні спілки,
які стали займатися взаємокредитуванням громадян. Широко розгорнулось
кредитування населення під заставу рухомого майна ломбардами та нерухомого -
комерційними банками. Повільно, але все-таки зростав продаж торговельними
організаціями товарів населенню з розстрочкою платежу. Все більшого розмаху
отримувало кредитування будівництва і придбання житла населенням, у тому числі
пільгового для окремих категорій населення, коли частину витрат брала на себе
держава або місцеві органи влади. Щоправда, темпи такого кредитування
стримувались відсутністю законодавства про іпотеку. У 2000 р. уперше почали
надаватись кредити талановитій молоді на період навчання у вищих закладах
освіти.
Комерційні банки "нової хвилі", більшість з яких були відомчими, у
перші роки переходу до ринкової економіки, розвиваючись самі, сприяли розвитку
економіки. Вони надавали кредити як малим підприємствам, котрі в основному і
могли існувати та швидко розвиватись завдяки цим кредитам, так і великим
підприємствам. Діяльність цих банків підтримувалася як Національним банком України,
так і владними структурами. Так, ще у 1992 р. кожен із цих банків на розвиток
своїх операцій мав можливість отримати кредит у центральному банку держави в
розмірі свого статутного фонду. Допомогу кредитними ресурсами надавали їм також
державні та колишні державні банки - Ощадбанк України, Укрсоцбанк, АПБ
"Україна" АК, які на той час мали значні вільні кошти, що формувались
за рахунок коштів на рахунках клієнтів та кредитів центрального банку.
Однак державні і колишні державні банки почали відчувати фінансові труднощі
через несвоєчасне повернення кредитів своїми клієнтами, на фінансовий - стан
яких негативно впливав досить тривалий документооборот, особливо при експортних
операціях, та спровокований цим розрив господарських зв'язків з підприємствами,
які перебували на території країн, що утворились після розпаду Радянського
Союзу. Ці труднощі були обумовлені ще й тим, що надані колишніми державними
банками кредити числились на балансах тепер уже українських банків, а фонди
довгострокового кредитування, які формувались на союзному рівні, їм не були
передані. Таким чином, вони були поставлені в умови, коли порушувалось так
зване "золоте банківське правило", за яким структура активів банків
за термінами повинна відповідати їх пасивам.
При цьому доступ до кредитів центрального банку з другої половини 1992 р. мали
уже не всі, а лише окремі, як правило, великі банки. Мотивувалося це тим, що
вони беруть участь у підтримці державних цільових програм розвитку певних
галузей економіки. Проте кризовий стан української економіки не підтверджує
цього, бо якби банківські кредити акумулювались на певних напрямах розвитку
економіки, то економіка, галузь за галуззю долала б кризовий стан.
Починаючи з 1994 р. в Україні спостерігається процес монополізації кредиту,
зосередження його в руках великих (за українськими масштабами) банків та все
більше використання кредитних ресурсів країни в інтересах різних кланових
угруповань, які здійснюють контроль над тим чи іншим банком. Це, у свою чергу,
веде до диференціації умов доступу до банківського кредиту різних
підприємницьких структур. Причому цей процес почав охоплювати й колишні
державні, так звані системні банки.
В умовах дефіциту в українських банках кредитних ресурсів та переважання у їх
складі короткострокових ресурсів вони надають, як правило, короткострокові
кредити, причому переважно у сферу обігу.
Незважаючи на це, спочатку окремі підприємства, а потім й окремі підгалузі та
галузі промисловості, спираючись на свої власні ресурси, кредити комерційних
банків, кошти національних та іноземних інвесторів, усе ж таки поступово почали
виходити з кризи, відновлювати виробництво і навіть експортувати свою продукцію
на зовнішній ринок. Першими з кризового становища вийшли підприємства галузей
зі швидким оборотом капіталу - кондитерська промисловість, промисловість
безалкогольних напоїв і з розливу мінеральних вод, фармацевтична промисловість,
швейна промисловість і деякі інші. Якщо Україна в умовах СРСР не виробляла,
наприклад, акумуляторів, магістральних електровозів, тролейбусів, зернових
комбайнів, то в наш час вона їх виробляє. Поступово припинилось падіння обсягів
виробництва, а з 2000 р. почалось його зростання, крива обсягів реального ВВП
почала йти вгору. Очевидно, настане час, коли Україна поступово почне
наближатися до рівня економічного і соціального розвитку передових країн Європи
і світу, хоч на це буде потрібно немало часу. Сприяти цьому має й розвиток
кредитних відносин в Україні.
